Однією з найстаріших вулиць села є вулиця Першотравнева( Горбанівка) Ця вулиця має ще народну назву - Сандраки. Тягнеться ця історія з далекого 1947 року, це був тяжкий період в житті нашого народу, закінчилась Велика Вітчизняна війна, в країні розруха, голод, сотні тисяч людей стали жертвами голодомору 1946-1947 р. Щоб якось вижити люди брали з дому все, що мало хоч якусь цінність і їхали на Західну Україну, щоб виміняти свою річ на їжу. Горбанівські люди їздили в с. Сандраки , де свій товар міняли на харчі, повернувшись додому люди почали називати свій куток Сандраки. Так у вулиці з'я вилась ще одна народна назва.
Із встановленням радянської влади на Поділлі почали утворюватися колгоспи . В 1930 році в
с. Бискіпка було організовано колгосп " Незаможник". Першим головою колгоспу був Ільніцкий Валентин Томашович. В 1933 році головою колгоспу був призначений Варшавський Якуб Миколайович ( загинув від рук фашистів в 1942 році). В 50 - х роках хх ст. колгоспи сіл Горбанівка, Ільківка та Рівець були об'єднані в один під назвою " Маяк". Першим головою об'єднаного колгоспу став Савчук Євсей Давидович.
В різний період часу головами колгоспу були: Зралко С. І., Фалінський С. Д, Барчук А. П, Пугач А. М, Берляк С. Ю, Фабіянський О. І, Таранчук П, П, Швець Н. О.
Довгий час головою колгоспу був Берляк Станіслав Юліанович.
Вони звеличують свій край
Народився Станіслав Юліанович 15.07 1936 року в с. Горбанівка в сімї колгоспників, Після закінчення Широкогребельської школи працював рахівником в колгоспі. Потім служба в морфлоті, мав подяки за сумлінну службу. Повернувшись з армії Станіслав Юліанович
вирішив здобути вищу освіту і вступив в Одеський кредитно - економічний інститут на факультет бухгалтер - економіст. Повернувшись в рідне село молодий спеціаліст працював бухгалтером, замісником голови, а в 1971 році був обраний на посаду голови колгоспу. Під керівництвом Берлеки колгосп одним із перших в області перейшов на бригадний метод ведення господарства. У 1987 році за високі показники у виконанні планів сільсько - господарської продукції господарство вибороло приз імені Двічі Героя Соціалістичної Праці
П. О Жилюка.
В 1970 році Станіслав Юліанович був нагороджений медаллю " За доблесний труд", а в 1975 році нагороджений орденом " Трудового Червоного Прапора", неодноразово був нагороджений почесними грамотами та преміями. Одна з вулиць села має назву вул. Берляки.
На території села знаходеться бібліотека, клуб, аптека, пошта, ФАП, дитячий садочок, відгодівельний комплекс, ПП " Делішер" - столярний цех, ПП " Євромед" - переробка сої та соняшника, реалізація автозапчастин, два продовольчих магазини, два будівельні магазини.
Бібліотека почала працювати з 1953 року. Першим бібліотекарем була Река Марія Порфирівна. На даний час завідуючою бібліотекою є Драчук Наталія Володимирівна.
Дуже часто змінювалися зав клуби, але на даний час завідуючою сільським клубом є Пінчук Людмила Олександрівна. В клубі діють гуртки : художнього читання. Керівник Людмила Пінчук
Гурток декоративно - прикладного мистецтва. Керівник Олена Панасюк
Дитячий садочок почав працювати в 50- х рока минулого століття. Першою завідуючою була Прокопчук Клара Геронівна. Під час перебудови в 90-х роках садочок деякий час не працював. І лише в 2003 році відновив свою роботу. Завідуючою на той час працювала Совінська Світлана Олександрівна. Зараз Горбанівський дитячий садочок " Перлина" - це сучасний , світлий дитячий заклад в якому працює молодий, перспективний колектив. В 2015 році в садочку відкрили другу групу. Завідуюча дитячим садочком " Перлина" - Майборода Галина Павлівна.
Фельдшерсько акушерський пункт почав працювати в 1947 році і першим фельдшером була Стоколос Ольга Севастьянівна. Ольга Севастьянівна ветеран Великої Вітчизняної війни. Всю війну провела у фронтових госпіталях за ,що і була нагорджена " Орденом за мужність",
" Орденом Великої Вітчизняної війни 2 ст", багатьма медалями.
Свої перші дні на фронті Ольга Севастьянівна згадує з жахом та болем у серці. Після кожного бою тисячі поранених, вбитих. Фашисти наступали на Київ. 19 річна дівчинка на своїх худеньких плечах виносила з бою поранених, намагаючись надати їм першу допомогу.
В боях за Київ було дуже багато поранених, тому був сформований ешелон для відправки поранених в Полтаву. Ольгу Севастьянівну призначили старшою ешелону. По дорозі їх багато разів обстрілював ворог. Під час одного із таких обстрілів була поранена і Ольга Севастьянівна. Потім було ще одне поранення. але вона з мужністю справжнього солдата переносила страждання.
Весною 1944 року в києвський госпіталь привезли пораненого генерала М. Ф. Ватутіна. Він втратив багато крові і лікарі не могли врятувати видатного полководця. Микола Федорович помер на руках Ольги Севастьянівни.
Було ще багато боїв, поранених та молодий медик не падала духом, вірила, що скоро прийде довгоочікувана перемога. Закінчила війну в м. Лодзь в госпіталі де працювала фельдшером.
26.06 1945 рік м. Лодзь. ( на кордоні Польщі з Німеччиною)
" Не старіють душею ветерани" Стоколос Ольга Севастьянівна 2009 рік
Міні Третьяковка Олександри Таранчук
Славна наша Вінниччина на таланти, серед яких і Олександра Олександрівна Таранчук. В її вишиванках віддзеркалюється світ краси і фантазії, поетичного осмислення природи, натхненні образи, що сягають корінням далекого минулого.
Із спогадів Олександри Олександрівни: " Намагаюся хатню роботу швидко зробити , щоб взяти голку з ниткою. Кажуть інколи: " Це ж копітка робота". Мені навіть дивно це чути. Бо - це робота для душі. Коли я берусь за вишивання, щоразу читаю молитву. Прошу Господа, щоб мені допоміг."
Яким тільки узорам не давала вона життя! Й усі хрестиком. Ниточка до ниточки - й оживали на полотні неймовірної краси картини. І зібралося їх не одна чи дві, а понад сім десятків. А ще килими, серветки, рушники, сорочки... Чудові праці майстрині , а саме вишиті ікони , веселять зір і втішають душі прихожанам у храмах її рідного Гранова Гайсинського району та Ільківки. Неодно разово Олександра Таранчук приймала учась в районних та обласних виставках, була нагороджена почесними грамотами управління культури і мистецтв Вінницької облдерж- адміністрації, та відділом культури і туризму Вінницької райдержадміністрації.
Хочеться ,щоб роботи О. О. Таранчук радували не одне покоління своєю красою та вишуканістю.
Небо війни
В липні 1941 року фашисти захопили село. Населення насторожено зустріло ворога, більшість із болем переживали відхід радянської армії. Молодь, яку не взяли на фронт , пішла в партизанські загони, які були організовані в навколишніх лісах.
По розпорядженю воєнкомату в селі був залишений Вальчук Казимир Францович. який очолив партизанський загін.
Із спогадів Штойка Петра : В 1943 році виконуючи бойове завдання троє партизан із загону Вальчука зупинились в одній із хат села, але зрадники донесли на них. Фашисти оточили хату й почався нерівний бій. До останнього бились партизани і загинули як герої.
Вночі місцеві жителі поховали відважних героїв: Сомова Д, Очеретного А, Крикуна В на кладовищі в селі, а після війни прах партизан було перевезено в братську могилу в
с. Селище.
20 берзня 1944 року село було звільнено від фашистських загарбників. 62 жителі села не повернулись в рідні домівки.
А в 1967 році односельчанами в знак пошани та пам'яті загиблим було споруджено
памятник.
Пройшло багато років , які відділяютьнас від жахіть другої Світової війни, але кожен рік 9 траня вдячні односельчани приносять квіти до памятника загиблим войнам.
Без права на забуття
Афгфністан. Одне лише слово. Це вічна скорбота, а ще память... Через афганську війну пройшли і наші земляки: Стеблюк Костянтин Васильович, Куліцкий Леонід Антонович, Головатюк Ігор Олексійович.
Стеблюк Костянтин Васильович вісімнадцятирічним хлопцем був призначений до лав радянської армії. І після двох місяців навчань був відправлений в Афганістан виконувати інтернаціональний обов'язок
Служив Костянтин Васильович в автомобільних військах, частина знаходилась в кишлаку Шандант, возив паливно - мастильні матеріали з Кушки в м. Кандагар. Солдатів, які їздили на бензовозах називали " Наливайками".
Свій перший бій Стеблюк Костянтин Васильович незабуде ніколи. Це було 12 вересня 1983 року на перевалі під Гератом. Молоді хлопці, які ніколи не нюхали пороху попали під обстріл. Це було щось страшне, всюди спалахували вибухи, автоматні черги. В цьому бою з роти
загинули три бійці і чотири було поранено.
В одному з боїв Костянтина Васильовича було тяжко поранено , він отримав контузію. Після поранення керіваництво видало наказ демобілізувати бійця, але він відмовився і повернувся в свою частину для дальшого проведення служби. Згодо перехворів на тяжку хворобу - тиф.
Загалом Костянтин Васильович прослужив в Афганістані двадцять шість місяці, зробив більше 80 бойових рейсів. За що був нагороджений орденом " За мужність", багатьма медалями . Костянтин Васильович є членом спілки ветеранів війни в Афганістані. В даний час проживає в рідному селі . І часто згадує своїх побратимів з якими разом ділили останній ковток води такої жаданої в спекотному Афгані.
Немає коментарів:
Дописати коментар